Соціологія дитинства // Пилипенко В.Є., Попова І.М., Танчер В.В. та ін.    Спеціальні та галузеві соціології: Навч. посіб. - 2-е вид. - К.: ПЦ «Фоліант», 2007. – С. 270-307.

 


 

 

Соціологія дитинства - порівняно молода галузь знання. Оформлення уявлень про дитинство в особливу галузь соціо­логії зумовлено, по-перше, зміною самого суспільства і місця дитинства в ньому. По-друге, безперервно збільшується обсяг знань про дитинство, накопичених всілякими наука­ми, насамперед такими, як психологія, педагогіка, юрис­пруденція, історія, культурологія, етнографія.

Нині місце дитинства у суспільстві є таким, що значною мірою розширюється коло споживачів наукових знань про дітей і дитинство. «У зв'язку з новими реаліями таку потре­бу окрім «традиційних» спеціалістів (педагогів, психологів) відчувають керівники дитячих об'єднань, працівники соці­альних закладів, юристи, працівники держструктур, комі­тетів з молодіжної політики, творці дитячих засобів масової комунікації» [1: 109].

Виникає, однак, питання: чому для задоволення цієї проблеми необхідна була, окрім інших видів знання, поява спеціального соціологічного знання про дитинство? У чому його специфіка і перевага над іншими галузями знання, що вивчають дитинство? Ця специфіка й одночасно перевага по­лягає в інтегративній функції соціології, у тому, що соціоло­гічний підхід дає можливість розглянути дитинство як цілісне явище, різноманітні прояви котрого вивчаються різними науковими дисциплінами. Саме апарат соціології «виявляється найбільш пристосованим до міждисциплінар­ного синтезу різних наук про дитинство» (Кон І.С.). Більш того, мова йде про створення особливої галузі соціології, про її самостійність у порівнянні з іншими галузями останньої. Синтез - це не просто запозичення і підсумовування, але й визначення свого «кута зору», специфічного предмета

{270}

 

дослідження, переклад мови інших наук на мову соціології, формування нових і адаптування «старих» уявлень і кате­горій.

Наукове співтовариство вже дійшло висновку, що по­трібно вивчати не лише дитинство в соціумі, але й сам соціум в дитинстві. Це дозволяє розглядати дитинство не лише як віковий період життя людини, котрий характеризується первинною, перш за все, сімейною соціалізацією, але і як відносно самостійну складову життя соціуму. Даний методо­логічний принцип знаходить своє організаційне підкріплен­ня і на пострадянському просторі: утворюються дослід­ницькі центри, які здійснюють спеціалізовані соціологічні дослідження дитинства, соціологія дитинства оформлюється в навчальну дисципліну. Так, з 1955 року в Московській гу­манітарно-соціальній академії введена «соціологія дитинст­ва» як елективний курс, що існує поряд з іншими гумані­тарними дисциплінами [1]. У 1996 році в Києві при Україн­ському інституті соціальних досліджень відкрився «Центр дослідження дитинства» [2]. Нарешті, слід зазначити, що на XV Всесвітньому соціологічному конгресі в рамках Міжна­родної Соціологічної Асоціації створено особливий дослід­ницький комітет «Соціологія дитинства» [3: 17].

 

 

Необхідно також зазначити, що сучасні російські соціо­логи вже 20-30-ті роки XX століття характеризують як час становлення радянської соціології дитинства, коли активно проводилось теоретичне й емпіричне вивчення проблем цього віку і були створені відповідні наукові заклади. У ра­дянській соціології того часу соціально-педагогічні дослі­дження, що проводились у школах, сім'ях, піонерських таборах і дитячих будинках під керівництвом державних органів, були орієнтовані на вивчення процесу формування нової людини, котра розглядалась як взаємодія соціального середовища й особистості [ 1: 110]. Перерва у розвитку радян­ської соціології означала й перерву в процесі становлення вітчизняної соціології дитинства.

{271}

 

11.1. МІСЦЕ СОЦІОЛОГІЇ ДИТИНСТВА У СТРУКТУРІ СОЦІОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ

 

Яке місце посідає соціологія дитинства в системі соціо­логічного знання? З точки зору структури останнього і його змістовного зрізу, соціологію дитинства потрібно розглядати як часткову соціологічну теорію, або, якщо дотримуватись термінології Р. Мертона, як теорію «середнього рангу». Остання, як відомо, використовується переважно для мето­дологічного забезпечення емпіричних досліджень, які вже накопичились у достатній кількості. У сучасному суспільст­ві зростає потреба в наукових знаннях про дітей і дитинство. Даний факт свідчить про те, що одних лише емпіричних до­сліджень недостатньо, необхідні теоретичні узагальнення.

Характеризуючи соціологію дитинства як часткову теорію, до неї можна віднести все, що Р. Мертон відносив до теорії середнього рангу: «Теорії середнього рангу», - писав він, - слугують сполучною ланкою між загальними теоріями соціальних систем, котрі дуже далекі від конкретних про­явів соціальної поведінки, зміни й організації, щоб пояснити фактичні спостереження, і вузькоспеціальними частковими методиками, в котрих узагальнення взагалі відсутнє» [5: 45]. У соціології дитинства узагальнення має місце, адже вона досліджує сутність, структуру, загальні закономірності функціонування і розвитку дитинства, як структурного ком­понента суспільства, який свідчить про соціальні й культур­ні зміни, що відбуваються.

Виходячи з того, що соціологію сім'ї молоді відносять до галузевих теорій соціології, правомірно говорити про те, що соціологія дитинства також належить до галузевих теорій. Але в сучасній соціологічній науці поки не існує єдиної думки щодо чіткого розмежування галузевих і спеціальних соціологій. Для їх розмежування пропонуються різні кри­терії [6]. Із врахуванням даної обставини з повним правом можна віднести соціологію дитинства і до спеціальної, і до галузевої соціології.

{272}

 

Схарактеризуємо соціологію дитинства, спираючись на думку російського соціолога Щеглової С.М. Вона вважає, що соціологія дитинства є галуззю соціології, котра пояснює «специфічні конкретні дії, процеси в соціумі стосовно ди­тинства». Об'єктом соціології дитинства є «дитинство як структурний компонент суспільства, котрий відображає соціальні й культурні зміни, а предметом - специфічні ролі «дитина» і «дорослий», соціальні норми і приписи, що регулюють відповідні ролі, дитяча субкультура, процеси вза­ємодії суспільства і дитини, державна політика в інтересах дітей» [1: 109].

Вирішуючи питання про виокремлення соціології ди­тинства в самостійну галузь соціологічного знання (і робля­чи спробу схарактеризувати теорії, котрі доцільно викорис­товувати при вивченні дитинства), слід враховувати «сучасні тенденції в соціологічних науках, де, як припускається, жодна теорія не претендує на універсальність і вважається прийнятним існування взаємовиключних теорій» [7: 15]. У літературі звертається увага на те, що соціологія дитинст­ва повинна спиратись на основні загальнотеоретичні підхо­ди, котрі слід конкретизувати стосовно вивчення дитинства. До таких підходів відносять структурний функціоналізм, марксистську соціологію, символічний інтеракціонізм і фе­номенологію [1: 110]. Розгляд дитинства в рамках основних соціологічних теорій характеризується як макрорівневими, так і мікрорівневими стратегіями. На макрорівні домінують розуміння й опис дитинства як структурної одиниці в рам­ках цілісної соціальної системи. Дитинство представлене у даному випадку через сукупність інституцій. На мікрорівні досліджуються специфіка соціалізації дитини, значу­щість спілкування для становлення особистості.

Структурний функціоналізм дає можливість розглянути функції дитинства як певного вікового періоду: відтворення особистості в суспільстві. З позицій марксизму виявляються соціальні детермінанти становлення особистості; обумовле­ність типів дитинства соціально-класовими відносинами.

{273}

 

Символічний інтеракціонізм дає можливість на мікросоціальному рівні дослідити соціалізацію, комунікацію як засоби засвоєння ролей, формування стереотипів у дитячому віці. Пропонується також використовувати «концепцію соціального конструювання дитинства», котра розвивається у пострадянській соціології у відповідності з позицією П. Бергера і Т. Лукмана [1: 110]. Дана концепція корисна для вивчення різних модифікацій образів дитинства, його вираження в цінностях і символах суспільства, у різних сло­весних конструкціях, що використовуються для його оцінки і характеристики.

 

11.2. НАУКОВІ ЗНАННЯ ПРО ДИТИНСТВО

 

З яким інтелектуальним багажем прийшло наукове знання про дитинство до того часу, коли існування соціології дитинства стало можливим? Почнемо з того, що вже було в самій соціології і в інших її галузях, котрі, так чи інакше, тримали дитинство в колі свого зору. Найбільше розповсю­дження вивчення дитинства отримало в рамках соціології сім'ї. Сім'я є первинним оточенням і первинним джерелом соціалізації дитини. Відповідно, на дітях відображаються зміни цінності сім'ї як соціальної інституції, зміни став­лення суспільства до сім'ї, її функцій і значущості.

Дослідниками дитинства обговорюється факт зниження цінності сім'ї, незважаючи на те, що, за результатами росій­ських та українських опитувань, сім'я як цінність постійно залишається на першому місці. Показник зниження ціннос­ті сім'ї відображається у зменшенні кількості зареєстрованих шлюбів, збільшенні кількості громадянських і пізніх шлю­бів, кількості розлучень. Під якістю розлучень розуміється легкість процедури і схвальне ставлення до неї суспільства. При вивченні дитинства виявляється значущість таких явищ, як збільшення кількості неповних сімей, популяр­ність малодітності, рівень «подорослішення» фертильного віку жінок тощо.

{274}

 

Розмірковуючи про плюралізм моделей сім'ї, російський соціолог Голод СІ. говорить про те, що розповсюдженість догляду за дітьми сторонніх осіб стало одночасно і причи­ною, і наслідком емансипації дітей від батьків. Звільнення дітей від перманентної батьківської опіки в поєднанні з еман­сипацією жінки від чоловіка створили дві кардинальні проблеми - малодітність і сплеск розлучень. Про це говорять й інші дослідники сім'ї, у тому числі російський соціолог Карцева Л.В. у статті «Модель сім'ї за умов трансформації російського суспільства» [8].

Для розуміння становища дітей у сучасній сім'ї цікавою є запропонована Голодом СІ. типологія і, зокрема, його погляд на те, що нині зникає патріархальний тип сім'ї і на його місце стає «дітоцентристський» тип сім'ї [9: 102]. Для цього типу сімей характерним є зростання ролі приватного життя, інтимності та цінності дітей. Подружжя самостійно і усвідомлено контролює чисельність дітей в сім'ї і терміни їх народження. Із врахуванням того, що домінуючою є одно-дітна модель сім'ї, в останній, на думку Голода, порушу­ються горизонтальні відносини (в сім'ї немає або мало братів і сестер). Дитина стає об'єктом батьківського піклування і стійкої прихильності.

У власне дітоцентристській моделі Голод виділяє підмоделі, котрі є різновидом, різноманітними проявами «дітоцентризму». Перша - «неврологічна», де дитина виступає засобом самоствердження одного із батьків. Друга - «амбіва­лентна», в котрій на дитину впливає «віддзеркалене світло» батьківських стосунків - теплі стосунки чергуються з про­холодними. І третя - «інвестиційна», коли діти розгляда­ються як об'єкт вкладання сімейного капіталу різного виду. У подібних сім'ях батьки здійснюють переважно культурну інвестицію в дітей, сподіваючись на здійснення нереалізова­них ними цінностей і потреб.

В останні кілька десятиліть, на думку Голода, спостері­гається, переважно у великих містах, формування ще одного типу моногамії, котрий називається «подружнім». У цій

{275}

 

сім'ї стратегічні відносини визначаються не спорідненістю (як в патріархальній) і не породженням (як в дітоцентристській), а свояцтвом. Чоловік і жінка відмовляються беззас­тережно підкоряти власні інтереси інтересам дітей. Це свого роду кооперація. Вона надає унікальні можливості для відходу від залежних відносин і розкриття спектру діяльнос­ті за всіма структурними складовими: чоловік - жінка, по­дружжя - родичі, діти - батьки. Описуючи переваги «по­дружнього» типу, Голод С.І. відзначає, що в рамках цього типу виникають (завдяки взаємоповазі до інтимності й авто­номії кожного) глибокі і різнобічні відносини між статями і поколіннями, що створює умови для самореалізації кожно­го індивіда.

Із цим твердженням можна погодитись лише частково. Адже порушення міжпоколінного зв'язку в нашому сус­пільстві, як свідчить аналіз емпіричних даних, все ж має місце. Особливо це стосується взаємовідносин «діти - пра­батьки». Суттєвим чинником, що обумовлює природу ди­тинства, є чисельність дітей в сім'ї. Відповідно, представ­ляють інтерес роздуми соціологів і демографів стосовно «малодітності» сучасних сімей. Так, Переведенцев В.І. пов'язує зникнення «старої патріархальної сім'ї», однією з ознак котрої була багатодітність, з двома наслідками. Першим є зникнення гарантії забезпеченої старості, котру раніше забезпечували діти, а другим - відсутність побоюван­ня у батьків того, що їх діти помруть раніше за них і в старос­ті вони залишаться самотніми (за наявності низького рівня смертності) [10: 55].

Як бачимо, дослідження сім'ї ставить низку проблем, з котрими доводиться стикатися при вивченні дитинства: ставлення батьків до дітей, відносини «дитина - прабатьки», взаємостосунки між дітьми в сім'ї тощо. Особливе значення для дослідження дитинства мають порівняльні дані про бага­тодітні та однодітні сім'ї, а також вивчення неповних сімей. У соціології сім'ї дитинство і закономірності його розвитку розглядаються в якості однієї із функцій сім'ї як соціальної

{276}

 

інституції. У даному контексті підхід до вивчення дитинства пов'язаний із вивченням батьківської поведінки: бюджету часу батьків, що приділяється вихованню дітей, етапів пси­хічного і фізичного розвитку дітей залежно від типу батьків­ської поведінки і міри участі останніх у даному процесі тощо.

Однак наявність достатньої кількості інформації, як теоретичної, так і емпіричної, з приводу становища і статусу дітей у суспільстві свідчить про те, що підхід, обмежений рамками соціології сім'ї, не дозволяє охопити весь комплекс явищ, пов'язаних із вивченням дитинства. Можливо, це зумовлено тим, що сім'я, як перший і основний агент соціа­лізації дитини, не в змозі адекватно й ефективно адаптува­тися до нових цінностей, норм і правил сучасного соціуму (що регулярно змінюються) і прищепити їх дітям. У свою чергу школа, вулиця, найближче оточення дитини і засоби масової інформації (ЗМІ), як і сім'я, самостійно, незалежно одне від одного, не в змозі підготувати молоде покоління до повноцінного дорослого життя. Відповідно, більш раціо­нальною є не схема вивчення дитинства і законів цього роз­витку в рамках різних інституцій (освіта, сім'я, ЗМІ тощо), а схема вивчення функціонування і впливу названих вище інституцій в рамках дитинства.

Характеризуючи дані про дитинство, накопичені в різ­них галузях знання, не можна оминути таку науку, як пси­хологія. Вивчення дитинства в структурі загального психо­логічного знання посідає одне із найважливіших місць. Окрім того, що ця наука для пояснення будь-яких психічних процесів дорослої людини звертається до її дитинства, вона та­кож виділяє дитинство в самостійну галузь. Так, за словами одного із сучасних вчених-психологів В. Ільїна, «кожен пси­хотерапевт, навіть якщо він не працює із сім'ями, може за­свідчити: першопричина насильства, самогубств, наркома­нії, п'янства, зруйнованої кар'єри, невдалого сімейного життя, душевних розладів і, нарешті, навіть багатьох соматичних захворювань ховається в такому «проклятті», отриманому в дитинстві» [11: 11].

{277}

 

Слід сказати, що конструювання психології дитинства як особливої галузі відбулося раніше, ніж оформлення соціо­логії дитинства. І цей процес значною мірою вплинув і на самовизначення останньої. Тим більше це стосується соці­альної психології. З одного боку, її заслуги в розумінні про­цесу розвитку дитини і законів функціонування дитячих колективів безперечні. З іншого - взаємодія соціальної пси­хології та соціології настільки значна, що безліч понять і уявлень часом важко віднести до тієї чи іншої. Це найбіль­шою мірою є характерним для сучасного періоду, коли відбу­вається процес «соціологізації» соціальної психології [12: 12]. Однак і низка інших психологічних уявлень, що знахо­дяться поза межами соціальної психології, можуть бути взяті на озброєння соціологією дитинства.

Наука про психічний розвиток дитини, дитяча психоло­гія, виникла наприкінці XIX століття. Прийнято вважати, що першою працею про специфіку психологічних процесів дитини була праця німецького вченого Вільгельма Прейера «Душа дитини». Саме він представив публіці об'єктивне до­слідження психіки дитини і визначив специфіку останньої [13: 9]. Інтерес до вивчення психіки дитини був зумовлений відповідним рівнем розвитку суспільства наприкінці XIX сто­ліття. Саме в цей період дорослі перестали сприймати дітей як непотрібний моральний тягар й ігнорувати їхні потреби та інтереси. У цей час з'являються дослідження і праці в га­лузі педагогіки, котрі замість ефективних у минулому захо­дів виховання, таких як, наприклад, покарання, пропагують демократичний стиль взаємовідносин. Завдання зрозуміти дитину стає найбільш актуальним. З іншого боку, лише через вивчення психології дитини пролягає шлях до розуміння того, що собою являє психологія дорослої людини.

Американські спеціалісти в галузі дитячої психології, датуючи витоки психології дитинства як науки 1887 роком, пов'язують їх з працями Чарльза Дарвіна, присвяченими дослідженню почуттєвих і пізнавальних здібностей дитини. А після 1990 року, на їх думку, дитяча психологія перейма-

{278}

 

лась не лише розширенням і поглибленням наукового знан­ня про дітей, але й брала участь у розробці соціальної політи­ки, спрямованої на покращання становища дітей [14, 5]. На сьогодні практично немає жодного видатного психолога (що займається проблемами загальної психології), котрий, так чи інакше не приділяв би уваги дитячій психології. У зв'яз­ку з цим необхідно сказати про Дж. Уотсона, В. Штерна, К. Мюллера, К. Кофку, К. Левіна, А. Валлона, 3. Фрейда, Е. Шпрангера, Ж. Піаже, Е.Еріксона, В. Бєхтєрєва, Д. Узнадзе, С. Рубінштейна, Л. Виготського, А. Лурію, О. Леонтьєва, П. Гальперіна та інших.

Нині предметом дитячої психології є «розкриття загаль­них закономірностей психічного розвитку в онтогенезі, вста­новлення вікових періодів цього розвитку, причин переходу від одного періоду до іншого» [15: 48]. Для розуміння сутнос­ті дитинства важливе значення має спосіб вирішення питан­ня про роль спадковості і середовища у формуванні особис­тості. Залежно від цієї вихідної позиції визначаються домінуючі чинники в розвитку дитини.

Однак спадковість/середовище - це не єдина опозиція, котра турбувала, цікавила дослідників дитинства. У дитячій психології виділяють багато інших критеріїв, за котрими ха­рактеризуються опозиційні дослідницькі підходи до визна­чення дитинства: активність/пасивність, безперервність/перервність, ситуативність/індивідуальність. У різних теоріях дитинства по-різному поєднуються ці підходи. Так, у когнітивній теорії Ж. Піаже визнається взаємодія спадковості й оточення, висока активність дитини. У випадку визначен­ня перервності в розвитку (визнання стадій в розвитку) акцент робиться на індивідуальних характеристиках, вказується на значущість культурних універсалій. Подібні підходи є ха­рактерними і для соціокультурної теорії Л. Виготського. Однак в ній визнається важливість ситуації і контексту (на противагу індивідуальності), значущість переплетіння куль­турних принципів (cultural - bound vs cultural universals). У теорії Е. Еріксона знову ж таки мова йде про взаємодію

{279}

 

спадковості й оточення. Що ж стосується активності, то цієї якості первісно пасивна дитина набуває на наступних етапах свого розвитку. Останній характеризується перервністю (утримує різні стадії) і зумовлюється переплетінням куль­турних принципів. В екологічній теорії У. Бронфенбреннера основна увага приділяється оточенню, хоча визнається і зна­чущість спадковості. Дитина вважається високоактивною, розвиток здійснюється як безперервний процес (без стадій). Акцент робиться на ситуації, визнається основна роль куль­турних універсалій. Аналогічним чином (із врахуванням названих критеріїв) характеризуються дослідницькі підхо­ди, які використовуються іншими представниками психоло­гії дитинства [14: 6-7].

Суттєву роль у розумінні формування особистості дити­ни відіграла культурно-історична концепція радянського психолога Л. Виготського про становлення вищих психіч­них функцій . Його внесок у розвиток психології дитинства визнано у всьому світі. Широкої популярності набули його праці: «Розумовий розвиток дітей в процесі навчання» (1935), «Розумово відстала дитина» (1935), «Уявлення і твор­чість у дитячому віці» (1968) та інші. Концепція Виготсько­го найбільше відповідає соціологічному куту зору на розвиток дитини. Адже в ній характеризується саме соціокультурна природа дитинства. «Відносно складний і багатий соціаль­ний контакт дитини призводить до надзвичайно раннього розвитку «засобів зв'язку», - писав Виготський - ... сміх, белькотіння, показування, жести, в перші ж місяці життя дитини виступають у ролі засобів соціального контакту» [16: 161]. Представляє також інтерес діалог між Л. Виготським і Ж. Піаже стосовно психіки дитини [17].

Загальновизнаними у світовій психології і педагогіці є праці радянського соціопедагога А. Макаренка. В основі його методологічного підходу до проблеми виховання - ідея колективної діяльності. Одним із показників популярності ідей Макаренка є робота американського дослідника У. Бронфенбреннера «Два світи дитинства: Діти в США

{280}

 

і СРСР». Тут американський учений визнає низку переваг радянської системи виховання. Згадана робота У. Бронфенбреннера є першим у науковій літературі порівняльним дослідженням соціалізації дітей і підлітків у Радянському Союзі і Сполучених Штатах Америки. Порівнюючи радян­ську систему соціалізації з американською, автор не тільки аналізує обидві системи, але й робить спробу знайти прак­тичне застосування найбільш корисним і прийнятним в аме­риканських умовах елементам радянського досвіду. Це порівняння дало можливість охарактеризувати певні особ­ливості поведінки підлітків, а головне - показати специфіку міжособистісних стосунків у дитячому колективі залежно від широкого соціального контексту. Фактично ця робота являла собою вихід за межі соціопедагогіки в царину соціології.

Слід сказати, що в соціології дитинства, так само, як і в психології та педагогіці, особливе місце посідають дослі­дження специфіки поведінки підлітків. Підлітки, як і діти взагалі, - це не просто певний вік. Це особливий етап соціа­лізації, що характеризується яскраво вираженою амбіва­лентністю, важкою для батьків і оточення суперечливість і непослідовністю спілкування і поведінки. Російський пси­холог і психотерапевт В. Ільїн характеризує цю суперечли­вість, основну «інтригу» підліткової соціалізації наступним чином: з одного боку, поведінка підлітка визначається гост­рою потребою «в знаходженні влади і контролю над власним життям», з іншого - «потреба у зовнішньому авторитеті, більш досвідченому і дієздатному, зберігається» [11: 126-127]. Ця суперечливість саме і робить підлітка неспокійним, зумовлює тривожність його поведінки.

Прагнення до самостійності пов'язане з формуванням у цей період, самосвідомості, особистості, індивідуальності-Потреба ж у зовнішньому авторитеті зумовлена тим, що здійснюється все ще так звана «первинна соціалізація», « котра не може відбуватись без емоційно зарядженої іденти­фікації дитини з її значущими іншими» [18: 230]. Однак

{281}

 

в цей період сфера «значущих інших» значно розширюєть­ся. До «значущих інших» додаються ровесники, а також ті дорослі наставники, з котрими доводиться спілкуватися за межами сім'ї в рамках різних формальних організацій. Першою і найбільш значущою із таких організацій є школа, а вчитель стає (а може і не стати) тим «значущим іншим», тим авторитетом, котрий забезпечує ефективність первинної соціалізації.

Суттєву роль у вивченні дитинства і створенні соціології дитинства відіграли історико-етнографічні дослідження. Вивчення особливостей формування особистості дитини в різних культурних умовах посідає значне місце в працях багатьох етнографів, серед котрих особливу роль відіграють роботи американської дослідниці Маргарет Мід. Вона вивча­ла особливості життя і звичаї народів, аналізувала отримані дані з тим, щоб довести, що людина за своєю природою схильна до змін, і її життя не є статичним. Вона робить вис­новок, що культура народу визначає зміст її (людини) ди­тинства. У кожного народу існують свої специфічні і в чомусь неповторні особливості культури, за допомогою котрої фор­мування особистості і соціалізація дітей відбуваються різни­ми шляхами і мають різні результати. До того ж досліджен­ня М. Мід мали різнобічний характер. Вона вивчала не лише елементи виховання хлопчиків як майбутніх чоловіків, але і поведінку та умови розвитку дівчаток [19]. її висновки доповнюються і розвиваються завдяки монографічним до­слідженням інших етнографів: Б. Малиновського, К. Дюбуа, Р. Ферса, М. Фортеса, Дж. Уайтінга та багатьох інших.

Історико-етнографічний підхід при дослідженні ди­тинства використовується російським соціологом І. Коном, праці котрого є значним внеском у формування соціології дитинства. Особлива заслуга І. Кона полягає в дослідженні вікового символізму і образів дитинства в різних культурах. У зв'язку з вивченням механізмів міжпоколіннєвої культу­ри різних народів, І. Кон зробив низку узагальнень теоретич­ного характеру. На його думку, міжпоколіннєва трансмісія –

{282}

 

соціальний процес, у котрому можна виділити декілька від­носно самостійних аспектів: суб'єктивний - від кого і кому передається культура; об'єктивний - що саме передається дітям (знання, навички, цінності, соціальні установки); про­цесуальний - якими шляхами і способами передається (без­посередня взаємодія дітей і дорослих у процесі спільної діяльності); інституціональний - за допомогою яких спеціа­лізованих соціальних інституцій вона здійснюється.

Історико-етнографічне вивчення цих явищ у даних аспектах складає, на думку І. Кона, предмет міждисциплі­нарної галузі знання, котру він умовно називає «етнографі­єю дитинства». У рамках даної галузі автор виділяє декілька важливих питань: 1) дитинство як система культури; 2) соці­алізація дітей як спосіб існування і трансмісії культури; 3) дитинство як особлива субкультура суспільства [11]. Слід підкреслити, що І. Коном розглянуті саме ті аспекти дослі­дження дитинства, з врахуванням котрих - дитинство є куль­турно-історичним феноменом, до розуміння котрого слід підходити з врахуванням вікового символізму. Дитинство - це система уявлень і образів, в котрих культура осмислює і легітимує життєвий шлях індивіда і вікову стратифікацію суспільства. Однак неабияку значущість має встановлення відповідності прийнятих символів, ціннісних образів ди­тинства, тобто культурного його контексту, формам діяль­ності, реальним зразкам поведінки, способам взаємодії дорослих і дітей, взаємовідносин дітей із суспільством. Для того, щоб простежити еволюцію ставлення суспільства до дитинства, за тим, як змінюються його функціональна роль і значущість, основний смисл поняття дитинства, необхідно використовувати історичні знання про останнє.

Вивчення історії дитинства - одне з най складніших завдань, адже в цьому випадку неможливо проводити ні спостереження, ні експеримент. Ситуація ускладнюється ще й тим, що в різні історичні епохи дитинство трактували по-різному. Людина в силу певних причин постійно наділяла період дитинства певними атрибутами і символікою, котра

{283}

 

сприяла його виділенню в окрему категорію. Етнографам добре відомо, що пам'ятки культури, які мають відношення до дітей, є мізерними. Навіть у тих, не дуже частих випад­ках, коли в археологічних розкопках знаходять іграшки, це зазвичай предмети культу, котрі в давнину клали в могили, щоб вони слугували хазяїну в загробному житті. Мініатюрні зображення людей і тварин використовувались також для чаклунства і магії.

У радянській науці питання про історичне походження періодів дитинства теоретично було розроблене в працях П. Блонського, Л. Виготського, Д. Ельконіна. Як відзнача­лось раніше, поняття дитинства пов'язується не з біологіч­ним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, з ко­лом прав і обов'язків, притаманних даному періоду життя, з набором допустимих для нього видів і форм діяльності. Багато цікавих фактів було зібрано для підтвердження цієї ідеї французьким демографом та істориком Філіппом Аріє-сом. Завдяки його працям інтерес до історії дитинства в зару­біжній науці значно зріс, а дослідження самого Ф. Арієса визнані класичними. Його книга «Дитина і сімейне життя при старому ладі» (1960) була однією з перших праць, у кот­рих розкривалась історія виникнення і формування поняття дитинства в суспільстві. Завдяки саме цій праці сформува­лось власне поняття історії дитинства.

Основна думка даної книги - ідеї відповідності ди­тинства як одного із вікових етапів життя певним соціаль­ним функціям [22: 227]. Як показує Арієс, життєвий досвід дітей є неоднаковим у різних країнах і в різні століття. «Ідея дитинства була пов'язана з ідеєю залежності... Дитинство не закінчувалось до тих пір, поки не закінчувалась ця залеж­ність» [22: 231]. І в неолітичний період, і в період еллінізму визнавалась суттєва відмінність між світом дітей і світом дорослих: перехід з одного стану в інший передбачав посвя­чення (ініціацію) або виховання» [22: 239]. Потім, аж до Нового часу, дитинство не сприймалось як етап розвитку, унікальний за своїми психологічними й емоційними потре-

{284}

 

бами. Відповідно, не виникали і проблеми виховання. «Середньовічна цивілізація не знала нічого подібного просто тому, що не бачила в цьому ніякої проблеми. Зразу після від­лучення дитини від грудей, або деякий час потому, дитина ставала природним супутником дорослого [22: 239]. І лише в Новий час відродження турбота про виховання стала «великою історичною подією». «Сім'я і школа спільними зусиллями вивели дитину із товариства дорослих» [22: 249].

І. Кон, аналізуючи позицію Арієса, вважає, що останній виділяє три основні кола питань, на котрі потрібно відпові­дати при історичному дослідженні дитинства:

еволюція поняття і образу дитинства - періодизація життєвого шляху, історія усвідомлення дитинства як особ­ливого соціокультурного явища, еволюція дитячого одягу, ігор і розваг, цілей і методів морального виховання;

історія шкільного життя - віку школярів, зміна типів закладів, принципи і походження шкільних класів, перехід від денної школи до системи інтересів і вплив всього цього на поведінку дітей;

місце і функції дітей у «старій» і «сучасній» сім'ї [23: 7-8].

Характеризуючи історичний підхід до дослідження дитинства, необхідно торкнутись і праць Л. де Мосса, котрий всю історію дитинства (у філогенезі) підрозділяє на шість періодів. Кожному із цих періодів він приписує свій харак­терний і особливий стиль виховання, а також взаємовідно­син батьків і дітей:

інфатицидний стиль (зі стародавності до IV ст. н. е.) характеризується масовим дитиновбивством і насиллям стосовно дітей;

кидальний стиль (ІV-ХIII століття) характеризується зниженням інфатициду. Однак батьки прагнуть позбавитись від маленької дитини: зростають популярність годуваль­ниць, виховання дітей у монастирях або в інших сім'ях;

{285}

 

амбівалентний стиль (ХІV-ХVІІ століття). З'явля­ються інтерес і увага до дитини, їй злегка дозволяють увійти в емоційне життя сім'ї, і основний стиль виховання в даний період - «ліплення» характеру дитини в рамках батьків­ських планів. Дитина не має самостійної душевної цінності;

нав'язливий стиль (XVIII століття). Відбувається знач­не зближення батьків і дітей, котре виражається в тому, що батьки вже ставляться до останніх як до небезпечних істот або об'єктів фізичного догляду. Однак прагнення контролю­вати весь внутрішній світ і поведінку дитини все ще зали­шається;

соціалізуючий стиль (XIX - середина XX століття) ро­бить метою виховання не стільки завоювання і підкорення дитини, скільки тренування її волі, підготовку до майбут­нього самостійного життя;

допомагаючий стиль (починається в середині XX ст.) передбачає, що дитина краще знає, що їй потрібно на кожній стадії життя. Тому батьки прагнуть не стільки дисципліну­вати або «формувати» її особистість, скільки допомагати їй в індивідуальному розвитку [23: 49-50].

Хоча не все, зроблене цими вченими, в подальшому роз­витку науки було прийнято, неминуща значущість внеску Арієса і де Мосса у вивчення історії дитинства полягає в тому, що вони окреслили область історії дитинства і стимулювали наступні історичні дослідження останнього.

Історики, котрі досліджують дитинство, згодні з тим, що саме Новий час (особливо ХVІІ-ХVІІІ ст.) позначився заро­дженням «нового образу дитинства» [24: 238]. Зростає інте­рес до дитини у сфері літератури і мистецтва, більш чітко розрізняються дитячий і дорослий світ (за хронологією і змістом). Більш того, дитинство починає визнаватись як самостійна і психологічна цінность. Хоча, як зазначає І. Кон, віднесення «відкриття дитинства» до старого відповідного історичного періоду викликає заперечення і сумніви [25: 154]. Адже з приводу періоду визнання самоцінності дитинства

{286}

 

висловлюються суперечлива думки. Більш виразно визнан­ня його самоцінності відносять до епохи Романтизму. «Для педагогів XVII століття, - пише Л.Ф. Обухова, - любов до дітей висловлювалась не в балуванні й звеселянні їх, а в пси­хологічному інтересі до виховання і навчання» [26: 5].

Як бачимо, завдяки дослідженням у різних галузях соціології, а також суміжних з ними галузях (перш за все в психології і соціопедагогіці, історії та етнографії) накопи­чено значний матеріал, який дозволяє синтезувати знання про дитинство.

 

11.3. ДИТИНСТВО ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ

 

Нині дитинство розуміється як складне соціальне явище (що є структурним елементом суспільства), котре виконує в ньому (суспільстві) специфічні функції і взаємодіє з остан­нім у цілому і з окремими його елементам. Дитинство визна­чається як «сукупність об'єктів, подій, процесів соціальних інституцій стосовно дітей, котра формується і підтримується суспільством, а також постійно поновлюється в процесі життєдіяльності дітей, котрі засвоюють соціальність та інтегруються в соціум» [1: 109]. Дане розуміння дитинства ставить соціологію дитинства на один рівень з такими соціо­логічними дисциплінами, як соціологія сім'ї, освіти, молоді тощо. Соціокультурна природа дитинства полягає в тому, що останнє, як складне утворення, має як соціально-економіч­ну, так і культурно-ціннісну складові, котрі повинні врахо­вуватись при вивченні дитинства.

Соціологія дитинства як інтегративне знання відповідно передбачає використання різних соціологічних підходів: соціально-економічного і культурно-ціннісного, символічно­го. У рамках першого з'ясовується роль соціально-еконо­мічних чинників, що зумовлюють місце дитини в суспільстві й сім'ї, їхнє значення для формування різних її характе­ристик. Завдяки другому (підходу) визначаються образи

{287}

 

дитинства у свідомості суспільства, той символічний прос­тір, котрий також формує ставлення суспільства і батьків до дітей, зумовлює зміст і характер виховних впливів. Ці два підходи нерозривно пов'язані один з одним, і без їх поєднан­ня неможливе вивчення дитинства як певної єдності. Вони забезпечують розуміння дитинства як соціокультурного яви­ща. Охарактеризуємо кожен з них (підходів) детальніше.

Соціально-економічний підхід широко використовуєть­ся при вивченні дитинства в рамках соціології сім'ї. У низці досліджень показано вплив соціально-економічних криз на скорочення числа дітей в сім'ях. При цьому, як виявилось, загальна соціально-економічна ситуація породжувала не стільки реальні життєві проблеми, скільки «почуття страху і невпевненості в тому, що народжені діти отримають належ­не виховання і освіту» [8: 96]. Було встановлено, таким чином, зв'язок між соціально-психологічною атмосферою в сім'ї і соціально-економічними умовами її існування. Соціально-економічна зумовленість дитинства найбільшою мірою проявляється і при вивченні так званої «дитячої бід­ності». При цьому виявляється, що це наднаціональне яви­ще, про що свідчать дані про бідних дітей такої багатої краї­ни як Америка [26]. Роздуми про причини дитячої бідності в різних країнах у багатьох відношеннях корисні й при ви­вченні становища бідних дітей на пострадянському просторі.

Соціально-економічний аналіз дав можливість виявити особливості становища дітей у неповних сім'ях. Деякі соціо­логи пов'язують неблагополучне виховання в таких сім'ях із впливом, перш за все, негативних економічних чинників. Як відзначає І. Калабіхіна, переважна більшість цих сімей мають характеристики «бідних» і «залежних від підмоги» [28: 73]. Але дослідження дітей, котрі виховуються в непов­них сім'ях (а також так званих «дітей розлучення») свідчать і про те, що неправильно абсолютизувати значення соціаль­но-економічного фактору. Як у західних, так і в російських дослідженнях, де приділяється увага виховній дієздатності неповної сім'ї, зафіксовано низку суттєвих відмінностей

{288}

 

в поведінкових установках дітей розлученого подружжя -«дітей розлучення».

Найбільш значущим і розповсюдженим проявом даних установок є показник ідентифікації дітей зі своїми батька­ми. Цей показник, на думку педагогів, є одним із основних критеріїв ефективності сімейного виховання. У випадку ідентифікації дитина начебто висловлює прийняття мораль­них та ідеологічних норм своїх батьків. Дослідження непов­них сімей (котрі, зазвичай, знаходяться на відносно низько­му матеріальному рівні) засвідчило, що і в даному випадку доцільно враховувати вплив комплексу факторів, для ви­вчення котрих необхідно використовувати соціологічні підходи і уявлення.

Про багатоаспектність дитинства і необхідність враху­вання як соціально-економічних, так і ціннісно-символіч­них чинників при його вивченні свідчать дослідження сімей різного типу і, зокрема, явища однодітності сім'ї. Ці питання розглядались, зокрема, в доповідях Всеросійської науково-практичної конференції «Сім'я в Росії: теорія і реальність». Серед чинників, котрі зумовлюють ставлення суспільства до дитинства, вказувалось на роль символіки. Одна з доповідей була присвячена аналізу дитячої символіки в портретному живописі останньої чверті XIX і кінця XX століття. Дослід­ники говорили про те, що якщо в XIX столітті діяли репро­дуктивні норми багатодітності й існував певний імідж дитинства (пов'язаний з тендерною соціалізацією), то напри­кінці XX століття репродуктивною нормою затверджується однодітність. Тендерна соціалізація дитини відбувається в освітніх закладах, а не в рамках сім'ї, в результаті чого відбувається знеособлення тендера [29].

Соціологи проводять дослідження, метою котрих є вияв­лення ролі ЗМІ і масової культури у формуванні іміджу сім'ї і ролі дітей в ній. У цих дослідженнях (присвячених вияв­ленню значення символічного впливу) звертається увага на подання в журнальних статтях прикладів життя «зіркових» матерів. У статтях створюється образ самостійної і незалеж­-

{289}

 

ної жінки, котра сама (без чоловіка) несе відповідальність за своє власне життя і виховання своєї дитини. При цьому подібний образ подається як досить позитивний, достойний наслідування, і таким чином цінності «зіркових» сімей мають пряму чи побічну проекцію на цінності широкої маси населення.

При аналізі проблеми знецінення сім'ї як цінності, зникнення мотивів (котрі спонукають вступати в шлюб і за­водити дітей) було виявлено, що економічний чинник суттє­во не впливає на збільшення числа дітей в сім'ї. Найбільшою популярністю користується модель однодітної сім'ї - 35,1% «зіркових» сімей мають лише одну дитину. А 31,3% подіб­них сімей узагалі не мають дітей [30]. Вивчаючи дані сім'ї, дослідники дійшли висновку, що покращання умов для на­ближення бажаного й очікуваного числа дітей у сім'ї нічого зараз не вирішує, бо багатство не призводить до вільного ви­бору будь-якого числа дітей, тобто до демографічного вибуху серед багатих.

Для вивчення дитинства в аспекті цінностей суспільства інтерес представляють дослідження авторів, котрі працюють у руслі вивчення православної сімейної парадигми. Цю тему аналізує, зокрема, В. Форсова. Аналізуючи православні сі­мейні традиції, вона звертає увагу на те, що хоча число освя­чених шлюбів неухильно зростає, це зовсім не свідчить про їх міцність і стійкість. Слід також мати на увазі, що вихо­ванню дітей у священних писаннях приділяється останнє місце в ієрархії обов'язків (взаємних обов'язків чоловіка і жінки), хоча і визнається, що «недбальство про дітей - най­більший із всіх гріхів, котрі приводять батьків до крайнього нечестя» [31: 70]. Батьки повинні виховувати своїх дітей згідно з Божественними настановами, навчати дітей не сло­вами, а прикладом свого власного життя. Причому недореч­ним і недоброчесним вважається накопичення багатства замість того, щоб навчати дітей доброчесності.

Ідеали та цінності (що транслюються) суттєво впливають на місце дитинства в суспільстві. Тим не менш, дослідники

{290}

 

постійно стикаються з необхідністю враховувати значущість інших (таких, що не зводяться до символів і цінностей сус­пільства) чинників. Так, аналіз причин збільшення віку, в якому жінки заводять дітей, дав можливість виявити досить прагматичні міркування: зацікавленість жінки у власній кар'єрі і самореалізації. Усе це свідчить про те, що дитинство -складне соціокультурне явище, характеристика і аналіз кот­рого можливі лише при використанні різних соціологічних засобів і підходів.

 

11.4. ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ І ДОСЛІДНИЦЬКІ ПРОБЛЕМИ

 

Соціологія дитинства характеризується не лише різно­маніттям теоретичних підходів, але й значним арсеналом категоріальних засобів, використовуваних також у різних галузях соціологічного знання. Для соціології дитинства, як і для всякого соціологічного мислення, характерною є «бага­торівнева типологія мовних одиниць». Ця типологія вклю­чає в себе «загальну категоріальну базу», «часткову терміно­логію, котра поєднує загальнонаукові й вузькопрофесійні поняття», а також «галузеву термінологію», яка поповню­ється за рахунок міждисциплінарних або мовних запози­чень» [32: 11].

У соціології дитинства широко використовуються, на­приклад, поняття, котрі відносять до базисних соціологіч­них категорій: соціальна дія, соціальна взаємодія, соціальні відносини, соціальна система [33: 22-23], а також такі як соціалізація, референтна група, соціальна роль, лідерство тощо. Утворюються і свої, специфічні для соціології ди­тинства, категорії, такі, наприклад, як «соціальне сирітство». Хоча дана категорія цілком вписується і в систему катего­рій, котрі належать до соціології сім'ї. Іншою такою, від­носно новою і для соціології сім'ї, і для соціології дитинства категорією є «батьківство». Дана категорія поки ще відносно рідко використовується у вітчизняній соціології [34: 73].

{291}

 

У зв'язку з дослідженням батьківства вводиться таке понят­тя, як «концентрація на дітях». Соціологи пропонують і спо­соби вимірювання даної концентрації. Цікавим також є вис­новок дослідників про те, «що в реальності «концентрація» на дітях виражена менше, ніж в уявленнях». Завдання соціологів, таким чином, полягає в пошуку способів вивчен­ня дитинства не тільки таким, як воно виглядає в уявлен­нях, але й таким, яке воно «в реальності» [34: 75].

Зрозуміло, основоположна роль у соціології дитинства належить категорії «дитинство», котра в різні періоди сус­пільного розвитку наповнювалась різним культурно-істо­ричним смислом. Дитинство як конкретно-історичне, соціо-культурне утворення є реальністю, котра залежно від умов свого функціонування володіє специфічними характерис­тиками. Дослідники вважають, що є підстави говорити про культурно-історичний тип дитинства, наприклад про амери­канське або російське дитинство, або дитинство початку XXI століття. Зміна статусу дитинства у суспільстві призве­ла до того, що на зміну найпростішій двоступеневій періоди­зації дитячого віку прийшла шестиступенева, котра нині визнана у всіх розвинених країнах (немовлячий вік, раннє дитинство, дошкільне дитинство, молодший шкільний вік, підлітковий вік і рання юність) [1: 111].

Основний смисл категорії дитинства зумовлений уявлен­ням про те, що воно «не може без відповідної корекції і під­тримки пристосуватися й адаптуватися до умов його зовніш­нього оточення, які склалися і динамічно змінюються. Саме його існування неможливе без зовнішніх сил підтримки, в першу чергу сім'ї» [1: 111]. Нині вікові межі дитинства відповідно до Конвенції ООН про права дитини визначають у діапазоні від 0 до 18 років.

До числа важливих категорій соціології дитинства належить «соціальне сирітство». На з'ясуванні смислу по­няття, а також на характеристиці тих проблем, котрі пов'я­зані з дослідженням «соціального сирітства», слід зупини­тись детальніше. Поняття «соціальне сирітство», котре

{292}

 

декілька років тому вважалось новим і незнайомим, нині набуває статусу соціологічного поняття, котре використову­ють не лише соціологи, але й різні спеціалісти, які працю­ють з неблагополучними дітьми. Формалізація згаданого явища розпочалась з того моменту, коли впевнились у тому, що все різноманіття визначень (сирітство, бездоглядність тощо) не дає можливості описати ту категорію людей, котра виявилась фактично непотрібною ні суспільству, ні сім'ї, ні школі.

Для визначення самих критеріїв досліджуваного понят­тя (соціальне сирітство) розглянемо принцип та історію його формування. Самою елементарною і при цьому юридично оформленою частиною даного явища є сирітство, в межах котрого сирота - це дитина, яка втратила одного або двох батьків. Для роз'яснення соціального характеру поняття сирітства звернемось до короткого словника «Сімейне вихо­вання». У даному словнику воно (поняття) розглядається як «соціальне явище, зумовлене наявністю в суспільстві дітей, батьки котрих вмерли, а також дітей, котрі залишились без опіки батьків у результаті позбавлення останніх батьків­ських прав чи визнання їх у встановленому порядку недіє­здатними, пропалими без вісті» [35: 319]. Таке визначення передбачає юридичну процедуру офіційного встановлення статусу «сироти» для дитини, котре означає подальшу опіку останньої з боку держави. Відповідно до ст. 52 Конституції України, «утримання і виховання дітей-сиріт і дітей, позбав­лених батьківської опіки, лягає на державу».

Однак, як свідчать дані державної доповіді з приводу становища дітей в Україні, вже з 1997 року спостерігається зростання чисельності дітей, котрі офіційно законом не ви­знані як сироти, але позбавлені батьківської опіки, бо батьки з різних причин не переймаються їх вихованням [36: 150]. Для дітей даної категорії зазвичай використовують поняття «бездоглядність», котре широко використовується і в літера­турі, і серед населення. Під бездоглядністю розуміється не лише житлова безпритульність, але й стан занедбаності, що

{293}

 

склався через неблагополуччя в сім'ї чи під впливом інших соціальних умов.

У довідковій юридичній літературі бездоглядність ви­значають як «стан людської особистості, котрий характери­зується відсутністю мінімального пристосування до вимог, що пред'являються суспільством до поведінки. Бездогляд­ність ґрунтується на недостатній соціалізації, яка перешко­джає прийняттю індивідом на себе певної ролі». Діти ж стають «дійсно бездоглядними» тоді, «коли батьки продають жит­ло» [37: 48]. У соціологічній літературі, присвяченій дослі­дженню дитячої бездоглядності, під безпритульними розу­міють «неповнолітніх, позбавлених педагогічного нагляду і опіки, і які живуть в умовах, що шкідливо діють на їх сус­пільні прояви і здоров'я» [38: 118]. Тут підкреслюється та­кож, що бездоглядними (безпритульними) слід вважати не лише дітей, котрі втратили батьків і домівку, але й тих, кого батьки позбавляють їжі, з ким грубо поводяться, спокуша­ють на злочин або негативно впливають власним прикладом.

Близьким за змістом (і до соціального сирітства і бездо­глядності) є поняття «діти, позбавлені батьківської опіки». Широкий підхід до розуміння батьківської опіки запропоно­вано Є. Рибинським. Він зазначає, що діти, позбавлені бать­ківської опіки, - «це особи у віці до 18 років, котрі залиши­лись без опіки одного або двох батьків у зв'язку з:

відсутністю батьків або позбавленням їх батьківських прав;

обмеженням їх у батьківських правах;

визнанням батьків пропалими без вісті;

недієздатністю (частковою недієздатністю);

перебуванням батьків у лікувальних закладах;

відбуванням покарання у вигляді позбавлення волі, перебуванням у місцях позбавлення волі як підозрюваних і звинувачуваних у скоєнні злочину;

ухиленням батьків від виховання дітей або від захисту їх прав та інтересів;

{294}

 

•      відмовою батьків забрати своїх дітей із виховальних, лікувальних закладів, закладів соціального захисту і в ін­ших аналогічних випадках визнання дитини, залишеної без турботи батьків в установленому законодавством порядку» [39: 112].

Існує також і поняття «діти вулиці». Статус цієї кате­горії дітей в Україні, на жаль, юридично не визначений. Але фактично їх також можна віднести до дітей, позбавлених батьківської опіки. За визначенням ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН), до «дітей вулиці» належать:

діти, котрі не спілкуються зі своїми сім'ями, живуть у тимчасових пристановищах (наприклад, покинутих бу­динках) або взагалі не мають постійного житла і кожен день ночують «де доведеться», їх першочерговими потребами є фізичне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

діти, котрі підтримують контакт із сім'єю, але через бідність, перенаселення, експлуатацію і знущання прово­дять більшу частину дня, а іноді й ночі на вулиці (бездогляд­ні діти);

діти - вихованці інтернатів і притулків, котрі з різних причин втекли з них і знаходяться на вулиці (діти, котрі знаходяться під опікою держави).

Зростання чисельності «дітей вулиці» в першу чергу пов'язане з динамікою сімейного життя. На мікрорівні, як відзначалось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежній комісії з гу­манітарних питань ООН в 1990 році, «дитина потрапляє на вулицю у зв'язку з тим, що її сім'я переживає кризу, і якщо ще не розпалась, то знаходиться в процесі розпаду» [40: 112].

Таким чином, наведені вище визначення тією чи іншою мірою охоплюють ту категорію дітей, про рівень так званої «сиротливості» котрих можна вести мову. До них належать офіційно визнані сироти, безпритульні і бездоглядні діти, а також діти, котрі знаходяться під опікою держави. Обмеженість цих визначень полягає в тому, що діти даних категорій є «випускниками» сімей, які переживають матері-

{295}

 

альні труднощі (коли батьки тимчасово віддають дітей в інтер­нати через те, що не в змозі на даний момент їх забезпечити). І (або) в цих сім'ях має місце несприятлива поведінка батьків. Таким чином, виходить, що діти з матеріально за­безпечених сімей, чиї батьки не мають «згубних залежнос­тей», але, тим не менше, практично ігнорують свої батьків­ські обов'язки, знаходяться за межами даної категорії.

У західній соціології проблема «неблагополуччя» дітей розглядається відносно широко. Е. Еріксон вводить таке по­няття, як «базисна довіра», вважаючи, що така довіра до дитини здатна протистояти «могутній комбінації почуттів позбавленості, розділеності і покинутості...» [20: 238]. У так званій «соціології соціальних проблем» ґрунтовно обговорю­ються ситуації, в котрих відбувається образа дитини, прояв зневажливого до неї ставлення. У США існує спеціальний Національний центр (National Center Child Abuse and Neglect), котрий аналізує дані ситуації і визначає заходи, спрямовані на їх подолання. Суть висновку Центру полягає в наступному: хоча «неблагополуччя» дітей переважно і зу­мовлене низьким рівнем освіти і кваліфікацією батьків або відсутністю одного із подружжя, але не зводиться до цього. Нехтування батьками обов'язків, недостача любові, почуття безпеки і збереження людської гідності - це те, з чим сти­каються сучасні діти, котрі живуть у різних сім'ях [41: 364-374].

Абстрактно кажучи, в подібних сім'ях існують усі умови для нормального фізичного, психологічного і соціального розвитку дитини. Однак фактично постійна зайнятість обох батьків на роботі (або в бізнесі), захопленість власним кар'єрним ростом чи досягненням успіху не дозволяють дитині відчувати себе забезпеченою емоційною батьківською увагою і турботою. Як видно, залучення до моральних норм суттєвим чином зумовлене характером емоційних взаємовід­носин. Відсутність таких відносин призводить до широко розповсюдженого явища фактичної бездоглядності дітей, котрі живуть у відносно благополучних сім'ях [40: 75].

{296}

 

Для спілкування діти з подібних «благополучних» сімей використовують усі можливі засоби, а також звертаються до посередників для самореалізації. У кращому випадку - це няні й гувернантки, у гіршому - телевізор, друзі й вулиця. Показник матеріального рівня сім'ї і юридично оформлений статус дитини, таким чином, не дають певної інформації про специфіку її розвитку і виховання. Відповідно, доцільно використовувати поняття «соціальне сирітство» стосовно дітей, котрі залишаються без опіки при живих батьках, не­залежно від їх офіційно визнаного статусу. Це поняття ширше за обсягом, ніж перераховані вище: безпритульні, бездоглядні, діти вулиці тощо. Кожне з цих явищ - частко­вий випадок «соціального сирітства», котре може виступати на передній план у той чи інший період функціонування сус­пільства під впливом різних соціально-економічних і куль­турних обставин.

Що стосується біологічного (фізичного) сирітства, то воно може належати до сирітства соціального, але може й не бути ним, якщо будуть створені умови, які цілком заміня­ють дитині «батьківський дім». Таке розуміння «соціально­го сирітства» фактично прийняте дослідниками, що працю­ють не лише в рамках соціології дитинства, але і в межах суміжних дисциплін. «Соціальні сироти - це соціально-демографічна група дітей, котрі внаслідок соціальних, еко­номічних, морально-психологічних причин позбавлені бать­ківської опіки при живих батьках. Це соціальне явище, зумовлене ухиленням чи відстороненням батьків від вико­нання обов'язків по відношенню до неповнолітньої дитини [42: 10]. Це діти, «батьки котрих юридично не позбавлені батьківських прав, але фактично не піклуються про своїх дітей» [43: 299]. Нагадаємо ще раз, що маються на увазі всі батьки, незалежно від їх соціального і матеріального рівня.

Поняття соціального сирітства досить неоднозначно використовується в соціологічній літературі й практично «не засвоєне» масовою свідомістю. Спеціальне завдання з'ясувати, чи розрізняються в масовій свідомості «образи»,

{297}

 

які лежать в основі двох понять: «сироти» і «соціальні сиро­ти», було поставлене Ф. Шереги, котрий вивчав «дітей з особ­ливими потребами». Опитування проводились у 2001 і 2002 роках серед населення російського міста Орла методом фор­малізованого інтерв'ю. З'ясуванню того, як розуміється зміст вказаних вище понять, передувала наступна преамбу­ла - «звернення інтерв'юера до респондента»: «Сироти - це складна суспільна проблема в будь-якій країні, особливо, коли мова заходить про дітей. У першій частині нашого інтерв'ю я хочу почути вашу думку саме про цю соціальну групу» [44: 89]. Далі йде питання: «Я Вам назву два поняття. На вашу думку, яку категорію дітей вони відзначають?» Дане питання вміщує два підпитання:

Перше поняття «сироти». Що Ви розумієте під ним? Що це поняття означає для Вас?

А що Ви розумієте під словосполученням «соціальні сироти»?

Переважна більшість опитаних під сиротами розуміли дітей, в яких немає батьків: 86,4% - в 2001 році й 91,6% -в 2002 році. Решта респондентів дали «інші відповіді», на­приклад, «діти, в яких немає близьких родичів». Стосовно розуміння того, хто такі «соціальні сироти», то варіантів відповідей було більше, але модальною групою були ті, хто під соціальними сиротами розуміли дітей, позбавлених бать­ківської турботи. Більш того, таких за рік стало на 10% біль­ше (було 32%, стало 42%), а тих, хто відносив до соціальних сиріт дітей з бідних сімей, стало на стільки ж менше (17% і 7%). А це вже говорить про те, що широке розуміння со­ціального сирітства як явища не пов'язаного безпосередньо й однозначно з бідністю, все більшою мірою проникає і в ма­сову свідомість.

З'ясовуючи зміст поняття, яке нас цікавить, доцільно вказати також на те, що не слід ототожнювати явище соціального сирітства з таким феноменом, як «дромоманія», тобто сильна, навіть хвороблива тяга до мандрівок. Цей

{298}

 

феномен відомий, і його часто використовують для пояснен­ня причин втечі дитини на вулицю. Однак слід звернути увагу на небезпеку розширеного застосування цього терміна, який має психіатричний смисл. Адже нерідко втеча дитини з дому зумовлена відсутністю прихильності до батьків через їхню неувагу, або неможливість мешкати з батьками через їх спосіб життя, наприклад, п'янство, сварки, чи з якихось інших причин.

Дослідження в галузі соціології дитинства свідчать, що у абсолютної більшості проблемних дітей і підлітків блоко­вана одна з фундаментальних потреб людини - потреба в повазі, розумінні й любові. Школа чи сім'я, в котрій бло­кується можливість задоволення потреби дитини в прийнят­ті й повазі, «виштовхує» її на вулицю. Там вона шукає (і в результаті знаходить) групу, в котрій ця потреба може бути задоволена. Саме психологічною комфортністю перебу­вання дитини, підлітка в такій групі пояснюється те, чому провалюються численні спроби батьків, школи, міліції вир­вати дитину з цієї групи. Вихід з подібної ситуації пов'яза­ний не із силовими діями, а з психологічними зусиллями з формування і включення дитини в таку неформальну гру­пу просоціальної спрямованості, в котрій її потреба була б реалізована.

Однак важко погодитись з тими дослідниками, котрі вважають, що задоволення вказаних вище потреб актуальне лише для девіантних і конфліктних сімей. Так, А. Ареф'єв, котрий відносить до соціальних сиріт дітей, позбавлених можливості задоволення протягом тривалого часу основних психологічних потреб (фізичної, емоційної - любові, безпе­ки, соціальних взаємовідносин з іншими людьми, спілку­вання), вважає, що саме такі сім'ї є основним джерелом соці­ального сирітства. Посилаючись на мотиви жебракування, він вказує на три з них: п'янство батьків (40,5% опитаних), відсутність одного або обох батьків і фізичне насилля над дітьми з боку батьків [45: 68]. Природно, що в подібних сім'ях необхідна дитині увага або відсутня, або знаходиться

{299}

 

на мінімальному рівні. Але і в тому разі, коли дитина просто не відчуває власної належності до батьківської домівки, її самооцінка, на думку психологів, падає і вона «робить своїм домом вулицю, приймаючи її цінності» [46: 118].

Іншими словами визнається особлива, фактично само­стійна значущість такого фактору, як увага з боку батьків, їх емоційна підтримка незалежно від матеріального благопо­луччя сім'ї. І в цьому смислі соціальне сирітство, котре озна­чає відсутність цього фактору - явище, яке отримало розпо­всюдження в різних сім'ях і в різних країнах сучасного світу у зв'язку з індивідуалізацією суспільних відносин, їх прагматизацією, зростанням споживацтва і речизму. Розвитку цих тенденцій та їх згубним наслідкам, що проявляються в найрізноманітніших сферах сучасного світу і підмінюють живі, емоційні відносини, велику увагу приділило багато сучасних мислителів (Е. Фромм, 3. Бауман, Ж. Бодрийяр та ін.).

Явище соціального сирітства, що вивчається в рамках соціології дитинства в широкому соціокультурному контекс­ті, досить багатолике. Один з його проявів - «покинуті не­мовлята». Дослідники відзначають, що по всьому світу ними заповнені лікарні, пологові будинки, спеціальні заклади. У різних країнах їх називають по-різному, наприклад: «від­мовлені діти», «казенні немовлята», «народжені, щоб бути покинутими», «вічні новонароджені» тощо. їх також відно­сять до неблагополучних дітей і ретельно аналізують соці­ально-економічні й культурні чинники, що сприяють роз­повсюдженню даного явища.

Характеризуючи ж сучасну епоху в глобальному масш­табі, нескладно помітити, що проблема дітей-сиріт, а також соціальних сиріт, набуває ще більшої гостроти і актуальнос­ті, тому що число їх безперервно зростає. На думку багатьох дослідників, які аналізують проблеми дитинства, особливо в останній чверті XX століття принципово змінюється ситуа­ція передачі успадкованих від минулого норм і цінностей.

{300}

 

Пояснюється все це зростаючими темпами життя і поглиб­ленням міжпоколіннєвих відмінностей.

Складна, багатоаспектна проблема - проблема дитячої травми. Вона обов'язково виникає при вивченні дитинства і сім'ї, дослідженні способу життя неповних сімей і виявлен­ні негативних чинників виховання в подібних сім'ях. Однак вона актуальна і для сімей, які вважаються «благополучни­ми». Цю проблему вивчають як соціологи, так і педагоги, психологи, інші дослідники. Як відомо, поняття травми і зокрема культурної травми порівняно недавно увійшло в обіг соціології і використовується в загальносоціологічному аналізі. Цей аналіз, безумовно, є корисним при вивченні дитячої травми. Різні поняття, що використовуються при характеристиці соціальних змін як травми - «травмуючі події», «цінніснодоповнена динаміка», «травматична послі­довність» тощо [47, 8] можуть бути використані при вияв­ленні впливу соціальних змін на інституцію дитинства.

Важливою дослідницькою проблемою є вивчення умов формування символів дитинства і визначення значущості символічного впливу. У розрахунку на потреби масової ауди­торії у «видовищах», можливо, мало б сенс рекомендувати журналістам пропонувати тему цінності дітей і повноцінної сім'ї? Але якою мірою це було б ефективним заходом? Які межі символічного впливу і як він пов'язаний з об'єктив­ними соціально-економічними і демографічними фактора­ми, їх впливом на сім'ю і різні прояви дитинства? Відповідь на ці питання передбачає використання серйозного соціоло­гічного аналізу, котрий враховував би різні суспільні чинни­ки, що визначають різноманіття проявів дитинства.

Раніше вже зверталась увага на таку багатоаспектну проблему дослідження дитинства, як проблему неповних сімей. Важливий соціальний факт, що вимагає уваги сус­пільства до неповної сім'ї з неповнолітніми дітьми, пов'яза­ний з якістю здоров'я останніх. Учені-педіатри, які дослі­джують рівень здоров'я дітей, доходять невтішного висновку: діти з неповних сімей значно частіше, ніж діти з повних,

{301}

 

підвладні гострим і хронічним захворюванням, які проті­кають у більш важкій формі [48: 59]. Медики відзначають наявність суттєвих відмінностей у способі життя неповної сім'ї у порівнянні з повною. Вони звертають увагу на те, що подібні неблагополучні показники здоров'я пов'язані не стільки з наслідками стресу розлучення, скільки з низькою медичною активністю матері. Американські психологи також вважають, що недоліки у вихованні в неповній сім'ї є, перш за все, наслідками обмежених матеріальних ресурсів і низького соціального статусу такої сім'ї і лише побічно пов'язані з відсутністю в ній одного з батьків [49: 468]. Однак проблема ця вимагає подальшого соціологічного до­слідження і ретельного опрацювання.

У країнах пострадянського простору суттєвим факто­ром, що зумовлює становище дітей в суспільстві, є соціаль­но-економічна криза. Низький життєвий рівень сімей, по­стійна матеріальна нестача є однією з визначальних причин, що спричинюють розповсюдження дитячої зайнятості. Це явище також вимагає серйозного соціологічного вивчення. Серед механізмів виштовхування дітей для заробітку вка­зується на примус, психологічний тиск і винагороду. Було з'ясовано, що дитяча праця чи зайнятість може бути як при­мусовою, так і добровільною. До примусової зайнятості від­носять більшість випадків, що мають місце в неблагополучних сім'ях, коли остання примушує дитину приносити додому продукти, гроші тощо. Мотивами добровільної зай­нятості виступають бажання допомогти батькам, у зв'язку з матеріальним становищем, прагненням до ранньої само­стійності, а також «схильність до романтичного проводжен­ня часу» [50: 116-117]. Негативним моментом соціалізації в даному випадку є те, що в силу своєї зайнятості діти, при­родно, жертвують своєю освітою і різнобічним розвитком. Тим більше, що про набуття трудових навичок, як свідчать дослідження, діти практично не думають. На думку деяких дослідників, підлітки йдуть працювати, не прагнучи навчи­тись праці.

{302}

 

У результаті проведених досліджень виявляється також тенденція до криміналізації дитячої праці, у сферу котрої включені продаж і розповсюдження наркотиків, дитяча проституція, крадіжки, жебракування, котрі організовані і управляються дорослими. Основними мотивами викорис­тання дитячої праці є відносна дешевизна, відсутність кон­тактів з батьками, втеча від податків, можливість дорослого стати на чолі справи, не зустрічаючи внутрішньої конкурен­ції в групі, а також уникнення кримінальної відповідальнос­ті. Тому не випадково, що діти широко використовуються в тіньовій діяльності, котра все більшою мірою стає предме­том аналізу соціологів [51].

Як висновок слід вказати на основні завдання, котрі формулюють стосовно соціології дитинства:

-         розуміння існуючих у сучасному суспільстві ідеаль­них, нормативних і «реальних» образів дитинства;

-         вивчення реального стану, характеру і форм діяльності дітей у суспільстві в даний історичний період;

-         аналіз специфіки дитячої субкультури як соціокультурного феномену і механізму підтримки зразків конструю­вання дитинства, зумовлених реальним станом і формами діяльності [1: 110].

Вказані завдання є основними, процес реалізації котрих, із врахуванням змін, що відбуваються у сучасному суспільст­ві, можливо, сприятиме виникненню нових, досі невідомих, а відповідно і невивчених аспектів соціології дитинства. На характеристиці конкретних проблем, які потрібно вирішу­вати, ми зупинились вище. Найбільш загальним же і важли­вим завданням слід вважати фокусування уваги соціологів на такій галузі соціології, як соціологія дитинства.

 

Використана та рекомендована література

 

  1. Щеглова С.Н. «Социология детства» как элективный курс // Социологические исследования. - 2003. - № 6.

{303}

 

  1. Український інститут соціальних досліджень http://www. uisr.org.ua.
  2. Кравченко С А. От Монреаля до Брисбена: новации, приобре­тения, упущения // Социологические исследования. - 2003. - № 2.
  3. Бреева Е.Б. Дети в современном обществе. - М., 1999.
  4. Мертон Роберт. Социальная теория и социальная структу­ра. -К., 1996.
  5. Структура и уровни социологического знания: традиции и новые концепции // Социологические исследования. - 2003. - № 9.
  6. Батыгин Г.С. Коммуникация в научном сообществе // Со­циологические чтения. - Вып. 2. - М., 1997.
  7. Карцева JI.B. Модель семьи в условиях трансформации рос­сийского общества // Социологические исследования. - 2003. - № 7.
  8. Голод СИ. Современная семья: плюрализм моделей // Со­циологический журнал. - 1996. - № 3/4.
  9. Переведенцев В.И. Кризис семьи и депопуляция в России («Круглый стол») // Социологические исследования. - 1999. - № 11.
  10. Ильин В А. Археология детства: Психологические меха­низмы семейной жизни. - М., 2002.
  11. Андреева Г.М. О «социологизации» социальной психоло­гии в XX столетии // Социологический журнал. - 2003. - № 2.
  12. Обухова Л.Ф. Детская (возрастная) психология. - М., 1996.
  13. Hetherington Mavis Е., Parke D. Ross Child Psychology. Contemporary view-point. 1999. - USA.: McGrew - Hill College.
  14. Эльконин БД. Введение в психологию развития. - М., 1995.
  15. Выготский Л.С. Мышление и речь // Хрестоматия по общей психологии. Психология мышления. - М., 1981.
  16. Пиаже Ж. Комментарии к критическим замечаниям Л.С. Выготского на книги «Речь и мышление ребенка» и «Сужде­ние и рассуждение ребенка» // Хрестоматия по общей психологии. Психология мышления. - М., 1981.
  17. Бергер Питер, Лукман Томас. Социальное конструирова­ние реальности. - М., 1995.
  18. Muд М. Культура и мир детства. - М., 1988.
  19. Эриксон Э. Детство и общество. - СПб., 2002.
  20. Кон И.С. Возрастной символизм и образы детства. Социо­логическая психология. - http://www.konigor.hypermart.net.

{304}

 

  1. Ариес Ф. Возрасты жизни // Философия и методология истории. - М., 1977.
  2. Кон И.С. Ребенок и общество. - М., 1988.
  3. Кон И.С. Проблемы междисциплинарной кооперации об­щественных наук (на материалах социологии детства) // Советская социология. - Том 1. - М., 1982.
  4. Кон И.С. История в системе общественных наук // Филосо­фия и методология истории. - М., 1977.
  5. Обухова Л.Ф. Детская психология: теории, факты, пробле­мы.- М., 1995.
  6. Осколкова О.Б. Бедные дети богатой Америки // Социоло­гические исследования. - 2003. - № 2.
  7. Калабихина И.Е. Российская неполная семья: перспек­тивы и реалии // Те-оретический и практический аспект экономи­ческого развития. - М., 1997.
  8. Проблемы комплексного изучения семьи // Социологичес­кие исследования. - 2000. - № 4.
  9. Медкова М.В. Семьи «звезд» шоу-бизнеса // Социологичес­кие исследования. - 2002. - № 1.
  10. Форсова В.В. Православные семейные ценности // Социо­логические исследования. -1997. - № 2.
  11. Олъховиков К.М., Орлов Г.П. Категории социологии: образ мышления и словарь исследования // Социологические исследова­ния- 2004. - № 2.
  12. Волков Ю.Е. Базисные понятия и логика социологической парадигмы // Социологические исследования. - 1997. - № 1.
  13. Гурко ТА. Родительство в изменяющихся социокультур­ных условиях //Социологические исследования. - 2002. - № 11.
  14. Семейное воспитание. Краткий словарь / Сост. Гребенни­ков И.В., Ковинько Л.В. - М., 1990.
  15. Державна доповідь про становище дітей в Україні за під­сумками 1997 року. - К., 1998.
  16. Юридическая энциклопедия. - М., 1991.
  17. Слуцкий Е.Г. Беспризорность в России: вновь грозная реальность // Социологические исследования. - 1998. - № 8.
  18. Рыбинский ЕМ. Сиротливое детство России. Что делать? - М., 1997.
  19. Дети улицы: растущая трагедия городов. Доклад для Неза­висимой комиссии по гуманитарным вопросам / Пер. с англ. - М., 1990.

{305}

 

  1. Zastrpw Charles. Social problems. - Chicago., 1988.
  2. Пєша І.B. Соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбав­лених батьківського піклування. - К., 2000.
  3. Василькова Ю.В., Василькова ТА. Социальная педагогика. -М., 1999.
  4. Шерега Ф.Э. Дети с особыми потребностями. Социологи­ческий анализ. - М., 2003.
  5. Арефьев АЛ. Беспризорные дети России // Социологичес­кие исследования. - 2003. - № 9.
  6. Грановская P.M. Психология в примерах. - СПб., 2002.
  7. Штомпка П. Социальное изменение как травма // Социо­логические исследования. - 2001. - № 1.
  8. Андрюшина Е.В. Семья и здоровье подростка // Народо­население. - 1998. - № 2.
  9. Райе Ф. Психология подросткового и юношеского возраста. -СПб., 2000.
  10. Пронина Е.И. Причины детской занятости // Социологи­ческие исследования. - 2000. - № 1.
  11. Стивенсон С А. Уличные дети и социальный капитал го­родских сообществ / Социологический журнал. - 2000. - № 3/4.
  12. Волянская Е., Пилипенко В., Сапелкина Е. Социокультур­ная детерминация подростковой агрессии. - К., 2004.

 

Контрольні запитання

 

  1. Місце соціології дитинства в системі соціологічного знання.
  2. Фактори, що зумовлюють виникнення соціології ди­тинства.
  3. Функції соціології дитинства стосовно інших наук, що вивчають дитинство.
  4. Предмет соціології дитинства, основні використовува­ні загальносоціологічні стратегії.
  5. Вивчення дитинства в рамках соціології сім'ї, освіти і демографічної науки.
  6. Основні досягнення психології дитинства.

{306}

 

  1. Історико-етнографічні дослідження дитинства, їхній внесок у формування соціології дитинства.
  2. Дитинство як соціокультурне явище. Соціально-еко­номічний і культурно-ціннісний підходи при його вивченні.
  3. Основні категорії соціології дитинства, загальносоціологічні і специфічні поняття, що використовуються в даній галузі соціологічного знання.
  4. Основні дослідницькі проблеми і задачі соціології дитинства.

 

Теми рефератів та контрольних робіт

 

  1. Соціологія дитинства як часткова соціологічна теорія.
  2. Соціологія сім'ї і соціологія дитинства: «перехрещення» і відмінності.
  3. Дитинство в контексті культури.
  4. Соціально-економічний підхід до вивчення дитинства.
  5. Образи дитинства в їх історичному прояві.
  6. Психологія і соціологія дитинства: послідовність ста­новлення і розвитку.
  7. Роль Л.С. Виготського у створенні культурно-історич­ної концепції розвитку дитини.
  8. Дослідження дитинства в пострадянській соціології: основні проблеми і результати.
  9. Вивчення «соціального сирітства»: історія, сучасний стан.
  10. Основні періоди розвитку дитини в аспекті концепції соціалізації.
  11. Підліток як особлива соціально-демографічна група.
  12. Соціальна політика як фактор, що визначає станови­ще дитини в суспільстві.

{307}